Коли в неділю шістнадцятирічна Йоганна з дівчатами гуляла по валу, на неї звертали увагу всі перехожі. Одного разу до дівчат підійшов офіцер кавалері1йської військової частини, що стояла в Полонному на Гамарні. Йому приглянулась Йоганна. Він почав приходити на берег Хомори щонеділі, щоб побачити дівчину, яку покохав по-справжньому. Йоганна відповіла йому взаємністю. Зустрічі продовжувались кілька місяців.
Але на шляху до одруження закоханих стояла церква, соціальна нерівність, національна недовіра. Адже 25-річний Петро був росіянин, син полковника, дворянин, а Йоганна – католичка, дочка простого міщанина-шевця. Проти їх щастя виступали батьки обох сімей.
Полковник Білокопитов, який служив у Новограді-Волинському, відізвав туди свого сина. Мати Йоганни в цей час влаштовувала заручини доньки з іншим. Прочувши про це, Петро соколом прилетів у Полонне. Викликав Йоганну з хати. Пішли на берег Хомори на останнє таємне побачення. Довго гуляли закохані, милувалися чудовим виглядом містечка, що розкинулось внизу на рівнині. Щоб ніколи більш не розлучитися з коханим, Йоганна обвила його шию своєю пишною довгою косою і так, обнявшись, вони кинулися вдвох з високого урвища в холодні хвилі Хомори.
Церква заборонила ховати утоплеників  на цвинтарі. На місці побачення батько Петра побудував склеп, де поклали поруч домовини Петра та Йоганни, а на могилі поставили пам’ятник і викарбували на ньому такі слова:
«Петр Белокопытов и Иоганна Тушинская, два благороднейших существа, жертвы общественных предрассудков, геройски покончили жизнь свою 1849г. 9 июля. Будешь помнить благородный поступок их, если узнаешь силу любви»

 

 

Відділ інфраструктури
райдержадміністрації
14.01.2014